Коси проти гармат: чи може народ, озброєний лише косами та вірою у власну долю, розгромити регулярну імперську армію?

Це не просто зафіксований момент жорстокого бою — це 114 метрів концентрованої народної волі, застиглої в часі.

Динаміка селянської атаки, де прості, поспіхом перековані коси стають зброєю перемоги, вражає і заворожує значно сильніше, ніж ідеально вишикувані шеренги регулярних імперських полків. Тут дихає історія, яку не вдалося стерти.

Рацлавицька панорама. Фрагмент. 

Довжина Рацлавицької панорами становить 114 метрів (при висоті 15 м).

Для порівняння: панорама "Оборона Севастополя" - батальне мальовниче полотно, присвячене першій обороні Севастополя (1854-1855) Франца Рубо має довжину 115 метрів (майже тотожно), а от панорама Бородінської битви (1912) в Москві (того ж Рубо) — 115 метрів за паспортом.

 Але візуально та архітектурно Рацлавицька в сучасному ротондовому комплексі у Вроцлаве мені здається монументальнішою через особливості експозиції та геометрію зали.

 Ініціатором створення Рацлавицької панорами у 1892 році виступив Ян Стика (1858 – 1925), а втілити задум реалістично допоміг військовий художник (баталіст) Войцех Коссак (1856 – 1942). Над гігантським полотном, що зображує переможну битву під Рацлавицями, також працювали Людвіг Боллер (1862-1896), якій відповідав переважно за створення реалістичного пейзажу та неба, та Тадеуш Попель (1863-1913) якій майстерно доповнював його роботу, промальовуючи дерева та селянські хати. У написанні гігантського полотна також брали участь ще шість майстрів.

Картину офіційно замовила міська рада Львова. Завершено було картину у 1894 році.

Сьогодні, згадуючи жанр батальної панорами, ми насамперед думаємо про Франца Рубо (1856–1928).

Син французького комерсанта, що влаштувався в Російській імперії, вчився в Одеській малювальній школі, а потім — в Мюнхенській академії мистецтв.

Незвичне для нашого вуха ім’я уродженця Одеси (а тому ми можемо сьогодні називати його видатним українським художником-баталістом) Франца Рубо я запам’ятала ще з дитинства, яке минуло в Дагестані.

Там його пам’ятали й шанували навіть у радянські часи, адже саме Рубо з етнографічною точністю зафіксував на своїх полотнах драматичні батальні сцени Кавказької війни, назавжди вписавши цей край у світову історію мистецтва.

- Проте Рубо не був першопрохідцем, – зазначає для «Громади» культурологиня Марина Макєєва. – Жанр кругової панорами виник значно раніше — його винайшов та запатентував ірландський художник Роберт Баркер ще у 1787 році, створивши першу панораму Единбурга.

Чому ж наприкінці XIX століття — а саме у 1894 році, коли створювався Рацлавицький шедевр — цей жанр пережив свій абсолютний пік?

– З того часу, як Роберт Баркер запатентував техніку панорами в кінці XVIII століття, експозиції, подібні до рацлавицької, мали успіх у Європі. На полотнах найчастіше зображали міські краєвиди, біблійні сцени та баталії.

Рацлавицька панорама. Фрагмент. 

Це була «докінематографічна» епоха масових видовищ, звертає нашу увагу культурологиня.

Панорама тоді виконувала роль сучасного кінотеатру IMAX або технологій 3D-реальності — вона дарувала людині унікальний ефект тотальної присутності всередині події.

 

Навіть у XX столітті на панорамі увічнили битви при Ватерлоо і Сталінградом. Щоб посилити ефект присутності, полотна доповнюють так званим предметним планом — начинням, зброєю та манекенами.

Але, здається, для бездержавних націй, таких як поляки наприкінці дев'ятнадцятого століття, панорама була чимось набагато більшим за атракціон.

Вона стала найпотужнішим інструментом масової політичної комунікації та збереження національної ідентичності. Панорама в Лемберзі (тодішньому австро-угорському Львові) будувалася як головний магніт Загальної крайової виставки до 100-річчя повстання Костюшка.

Це був гучний маніфест: ми живі, наша пам'ять не знищена, а прагнення до свободи — незламне.

Для туристів у музеї «Рацлавицька панорама» є аудіогід українською мовою з чудовим перекладом та професійним дикторським озвученням екскурсії.

А вже вдома на сайті Національного музею у Варшаві я знайшла чудові фотографії, що зафіксували майстрів – творців панорами за роботою. Це просто захоплення – теж вирішила показати їх вам, дорогі читачі. Колекція фотографій «Картина: панорама Рацлавіце, Львів, 1893-1894 рр.» була видана видавництвом Гамель та Фейгль (Львів) у 1905 році.

Група малярів у студії, що працюють над “Рацлавицькою панорамою”: Ян Стика, Вінцент Водзіновський, Войцех Коссак, Тадеуш Попель та інші. Фото 1893-1984 року. З колекції «Картина: панорама Рацлавіце, Львів, 1893-1894 рр.» видавництва Гамель та Фейгль.

Битва відбулася 4 квітня 1794 року. Опинившись на межі повного зникнення своєї держави після другого поділу Речі Посполитої та окупації Варшави, польські сили під керівництвом Тадеуша Костюшка зійшлися у бою з російськими військами генерала Олександра Тормасова поблизу селища Рацлавиці.

Поляки здобули блискучу тактичну перемогу завдяки абсолютному відчаю та ефекту несподіванки.

Тадеуш Костюшко. Рацлавицька панорама. Фрагмент. 

Малює Рацлавицьку панораму: Ян Стика з палітрою на риштуванні поруч із частиною полотна, на якій зображено Тадеуша Костюшка, який веде в бій колону косиньєрів. З колекції «Картина: панорама Рацлавіце, Львів, 1893-1894 рр.» видавництва Гамель та Фейгль.

На прохання «Громади» історичну подію коментує історик Володимир Пономаренко:

– Костюшко, розуміючи брак професійної зброї, закликав селян приєднатися до повстання і в критичний момент кинув у центр російських позицій загони косиньєрів — селян, озброєних вертикально насадженими на дерев'яні держаки косами та серпами.

На чолі цієї божевільної атаки йшов селянин Войцех Бартош, який першим дістався до російської артилерії та накрив своєю шапкою палаючий ґніт гармати, що встигла випустити лише один залп.

Російська армія, звична до лінійної тактики тогочасних європейських воєн, просто не встояла перед цим лютим, самовбивчим штурмом розгніваного народу і була розгромлена.

Ми маємо чесно визнати: ми катастрофічно погано знаємо і розуміємо історію власних сусідів і загалом Східної Європи. Біля будівлі панорами у Вроцлаві стоїть пам'ятна стела, яка нагадує про 200-річчя битви та демократичну Варшавську конституцію від 3 травня 1791 року. Це про що?

- Саме цей документ свого часу викликав глибоке незадоволення тогочасних європейських абсолютистських еліт і спровокував подальший раскол та знищення Речі Посполитої, – каже історик Володимир Пономаренко.

Пам'ятник 200-річчю Рацлавицької битви та демократичної Варшавської конституції від 3 травня 1791 року, що викликала невдоволення європейських еліт та подальший розкол Речі Посполитої.

Чому прогресивна конституція викликала таку лють у сусідів — насамперед у російської імператриці Катерини II?

– Тому що ця Конституція руйнувала звичний для росіян «світовий порядок». Вона скасовувала анархічне право liberum veto, зміцнювала державні інститути і — головне — запускала процес демократизації та розширення громадянської самосвідомості, залучаючи до неї величезне, досі безправне селянське сословие. Тиранії злякалися прецеденту свободи біля своїх кордонів.

Liberum veto — це принцип парламентського устрою та державницький механізм Речі Посполитої (XVI–XVIII ст.), який дозволяв будь-якому послу (депутату) сейму зупинити обговорення будь-якого питання і накласти заборону на прийняття вже ухваленого рішення. 

Ідея, покликана захищати інтереси дрібної шляхти та забезпечувати консенсус, згодом перетворилася на руйнівний інструмент. Іноземні держави та власні магнати часто використовували його для паралічу влади.

Liberum veto скасували під час прийняття Конституції 3 травня 1791 року.

Цікаво, що у сучасної журналістиці цей вираз вживається як метафора. «Liberum veto» часто називають право вето однієї чи кількох країн-членів у міжнародних організаціях (наприклад, право вето в Раді Безпеки ООН чи блокування рішень Європейського Союзу окремими державами).

Рацлавицька панорама. Фрагмент. 

У радянських підручниках Тадеуша Костюшка подавали виключно крізь призму класової боротьби — як «керівника бідняцького повстання». Сьогодні ми дивимося на нього зовсім інакше — з чітким акцентом на антиімперському опорі. І тут виникає головне філософське питання: чи дійсно об'єднаний, розгніваний простий народ, який захищає свою землю, є непереможним для регулярних імперських військ?

– Рацлавиці довели, що так, –  розмірковує історик. – Демократичний прорив і народний гнів стають великою загрозою для диктатур. Аналогія із сучасною Україною тут настільки прозора, що не потребує зайвих слів.

Проте історія дає й інший, тверезий урок. Попри окремі героїчні перемоги, повстання Костюшка закінчилося фіаско. Жодна з тогочасних країн, включаючи Францію, не допомогла полякам.

Жінка, яка оплакує вбитого селянина. Рацлавицька панорама. Фрагмент. 

Малює Рацлавицьку панораму: Ян Стика стоїть з палітрою поруч із частиною полотна, що зображує жінку, яка оплакує вбитого селянина. З колекції «Картина: панорама Рацлавіце, Львів, 1893-1894 рр.» видавництва Гамель та Фейгль.

Залишившись наодинці з потужним російським та прусським імперіалізмом, поляки не змогли втримати державу. Це болюче нагадування про те, як дорого коштує відсутність вчасної та рішучої підтримки світу.

Аудіогід розповів мені, що історія самого полотна не менш драматична, ніж події 1794 року. Панорама народилася у Львові, де у червні 1894 року в Стрийському (тоді Кілінському) парку відкрилася Загальна крайова виставка.

На фотографії зображено польського художника Войцеха Коссака, який готує їжу на дров'яній печі під час роботи над Рацлавицькою панорамою у Львові 1894 року.

Художник не випускає палітру з рук навіть під час приготування супу.

З альбому «Картина: панорама Рацлавіце, Львів, 1893-1894 рр.» видавництва Гамель та Фейгль.  

Для поляків з усіх окупованих імперіями частин колишньої Батьківщини Загальна крайова виставка викликала паломництво до символу надії.

Потім була Перша світова війна та перші пошкодження картини. У 1944 році під час радянських бомбардувань Львова павільйон панорами було частково зруйновано. Полотно дивом урятували, демонтували та сховали в сундуках у Бернардинському монастирі. Після зміни кордонів у 1946 році панорама опинилася в запасниках Вроцлава.

І тут починається період чистого політичного цинізму. Орієнтована на СРСР комуністична влада тогочасної Польщі майже сорок років не наважувалася реставрувати та виставляти картину. 

Коссак сидить на центральній платформі ротонди та робить ескіз до картини. З альбому «Картина: панорама Рацлавіце, Львів, 1893-1894 рр.» видавництва Гамель та Фейгль.  

Чому? Бо картина, яка прославляла розгром російських військ польськими селянами, категорично не вписувалася в ідеологему про «вічну дружбу з радянським народом».

Скрині порошилися у сховищах, поки на початку 1980-х років, на хвилі піднесення національного руху «Солідарність», суспільство буквально не змусило владу повернути шедевр. Панораму відкрили лише у 1985 році.

А що ж Львів? Сама історична будівля павільйону в Стрийському парку збереглася.

Наприкінці 1960-х років її перебудували під спортивний корпус. Сьогодні там розміщується кафедра фізичного виховання «Львівської політехніки». Дуже символічна метаморфоза: у просторі, де колись висіла монументальна ода свободі, сьогодні тренується українська молодь.

Лише 25 панорам існують сьогодні у світі.

Будь-яка війна безжальна до культури. Згадуючи долю батальних панорам, не можна не відчути жаль через втрачені шедеври — наприклад, унікальну панораму Кавказької війни («Штурм аулу Ахульго» та «Полонення Шаміля») авторства Франца Рубо, яка була фактично знищена через радянське недбалість і подальші конфлікти. Це величезна втрата для світового мистецтва, незалежно від того, які саме ідеологічні наративи ті картини колись обслуговували.

Цей мистецтвознавчий жаль виводить на дуже непросту, відверту розмову про сьогодення — про моє складне ставлення до військових ударів по будівлі Севастопольської панорами.

З одного боку, ця панорама створювалася для прославлення російського імперського зброї. Наратив про «місто руської слави», міцно зашитий у це полотно Рубо, сьогодні є прямою ідеологічною зброєю Кремля, яка вбиває українців і виправдовує анексію.

З іншого боку — як людина культури, ти не можеш не бачити в ній видатного, монументального твору батального мистецтва, який важливо зберегти для історії.

Тим більше, що Франц Рубо вихованець української мальовничої традиції, випускник Одеської мистецької школи малювання – першого мистецького навчального закладу на території сучасної України (1865 р.).

Франц Рубо. Атака запорожців у степу. 1886.

У 1942 році при артобстрілі музейна будівля панорами "Оборона Севастополя" спалахнула, і третина панорами загинула у вогні. Інші частини встигли розрізати і винести з будівлі, після чого морем відправили до Новоросійська, а потім до Казахстану і Сибіру.

Після Другої світової війни зробили копію полотна. Над цим із 1951 по 1954 роки працювала група радянських художників-баталістів (24 особи) зі Студії військових художників імені Грекова. Вони спиралися на ескізи, фотографії та усні описи, а ще писали з натури: їм позували моделі у військовій формі ХІХ століття. Полотна зшивали; «роботу спеціальним швом виконали досвідчені жінки-парусниці».

Панорама "Оборона Севастоля". Фрагмент. 

Але в цій рефлексії є найголовніший історичний парадокс, про який сьогодні панічно воліють мовчати у Москві.

Севастопольська панорама присвячена Кримській війні. А Кримську війну, як нагадує нам історія,  Російська імперія з тріском, ганьбою і катастрофічними наслідками для себе програла коаліції Великої Британії, Франції та Османської імперії.

Ця панорама — насправді пам'ятник не тріумфу, а героїзованій поразці імперії, яка переоцінила свої сили і задихнулася у власних амбіціях.

Історія замикає коло. Рацлавицька панорама показує нам чисту перемогу духу у війні, яка зрештою була програна.

Севастопольська панорама — трагічну картинку запеклого опору у війні, яку імперія програла через власну технологічну та політичну відсталість.

Мистецтво батальоістів вчить нас дивитися крізь шари фарби: імперії падають, тиранії програють, а пам'ять про народний опір залишається жити в кожному полотні, що вирвалося з лещат цензури.

Читайте також:

Світло на полотні та постріл у потилицю. Що приховує картина Олександра Мурашка?

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.