Побутовий фасад катастрофи: коли Зло не обов’язково виглядає як демон

Нещодавно я натрапила на одну з найбільших медійних ганьб XX століття — «щоденники Гітлера», опубліковані журналом Stern у 1983 році. Це був «оглушливий» фейк Конрада Куяу. Чому досвідчені редактори й історики повірили в ці зошити, заповнені підробленим готичним шрифтом?

Відповідь проста і страшна: їм хотілося побачити «іншого» Гітлера. Не монстра з трибуни, а людину, яка скаржиться на травлення, ревнує Єву Браун і… «не знає» про жахи концтаборів.

Фальшивка спрацювала, бо вона пропонувала побутову рутину як завісу для злочину. Якщо він п’є чай і гладить вівчарку, то він нібито… «один із нас».

Але є інша книга, яку я читала цієї зими при світлі ліхтаря, тому що російські військові злочинці залишили мій будинок без електрики.

Це — «Щурячий лаз» (The Ratline) Філіпа Сендса. Документальне дослідження життя Отто фон Вехтера, губернатора Дистрикту Галичина, який несе відповідальність за масове знищення євреїв у Кракові та Галичині, а також за вивезення польських культурних цінностей із генерал-губернаторства (в основному з Кракова) в Австрію.

Отто фон Вехтер (1901-1949) - австрійський юрист і нацистський діяч, член НСДАП та СС. Протягом 1942—1944 — - групенфюрер СС  і губернатор Дистрикту Галичина.

Генерал-губернатор Польщі Ганс Франк (попереду) та Отто Вехтер (четвертий зліва). Замок Вавель. Краків. 16 серпня 1942.

Філіп Сендс (1960) —британський юрист та письменник, королівський радник, професор права. Брав участь в розгляді низки міждержавних спорів в рамках процедур Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини. Пише в жанрі літературної журналістики.

Філіп Сендс. 

Сендс отримав доступ до приватного архіву родини фон Вехтер: тисяч листів та щоденників дружини Отто — Шарлотти. І це не фальшивка Куяу а ля «щоденники Гітлера». Це справжній голос жінки, яка кохала свого Отто до нестями.

Особливо моторошно читати про львівські будні родини Вехтерів. У своїх листах та записах Шарлотта описує Галичину як таку собі "родинну ідилію".

Львів. Фото часів Другої світової війни.

Поки її чоловік Отто працював над "остаточним вирішенням єврейського питання", вона насолоджувалася статусом першої леді Дистрикту.

У щоденнику ми бачимо захоплені описи їхньої розкішної резиденції на вулиці Острозьких (нині це район елітної забудови біля парку), де вони влаштовували прийоми.

Шарлотта детально звітує про поїздки в Карпати, катання на лижах і те, як вона відбирала вишукані меблі та предмети мистецтва для їхнього маєтку — часто це були речі, конфісковані у тих, кого щойно відправили до Белжеця, одного із найжорстокіших місць масових вбивств під час Голокосту у Польщі.

Люди львівського гетто. Фото часів Другої світової війни.

Цей контраст між домашнім затишком, вибором фіранок і запахом свіжої випічки з одного боку, та смертю тисяч львів’ян за вікном — з іншого, робить її записи документальним свідченням абсолютного морального засліплення.

В англомовних рецензіях (від The Guardian до Financial Times) критики влучно зазначають: щоденники Шарлотти — це форма самогіпнозу. Вона не була жертвою обставин. Вона була «справжньою вірянкою» рейху. Її «ми не винуваті» — це не відсутність інформації, це свідомий вибір бачити лише кохання, ігноруючи кров на мантіях.

Порівнюючи підробку Куяу та реальні мемуари фон Вехтер, бачиш спільний знаменник. Це спроба підмінити політичну відповідальність приватною емоцією.

У фейку нам намагалися продати Гітлера як «заручника обставин».

У реальності Шарлотта фон Вехтер до самої смерті у 1985 році зберігала образ чоловіка-героя, який «просто виконував обов’язок».

Отто фон Вехтер з родиною, Австрія, 1948 р. 

Це і є найнебезпечніший аспект «щоденності зла». Коли вбивця стає «просто людиною» — батьком, чоловіком, поціновувачем мистецтва — він отримує шанс на реабілітацію в очах наступних поколінь.

Читаючи "Щурячий лаз", я раз у раз ловила себе на думці: як далеко може зайти людина у бажанні виправдати рідну кров?

Філіп Сендс працював над книгою разом із сином Отто — Горстом фон Вехтером. Я бачила в описі автора, що Горст — розумна, приємна, по-своєму шляхетна людина, яка живе у спадковому замку і береже пам’ять про батьків.

Горст Вехтер у своєму будинку (Шольс Хаггенберг) у 2013 році. 

І ось що мене вразило: Горст щиро, майже по-дитячому, не розумів, чому весь світ вважає його батька злочинцем.

Так, він розуміє, чому деякі вважають Отто співучасником злочинів.

 

— Систему я ніколи не прийняв би, але свого батька приймаю, — додав він.

 

— Мого батька шанували і досі шанують у Львові та на Західній Україні за стійкість, виявлену ним у боротьбі проти Рад та комунізму.

 

Цими його словами вечір завершився....

Через кілька днів Горст надіслав ввічливий лист. У ньому він висловив подяку за можливість розповісти про батька, проте написав, що на цьому його контакти з Філіпом Сендсом завершуються.

Причиною стало сказане письменником, що якби Отто спіймали, то судили б, визнали б винним і ухвалили б вирок, як Гансу Франку. Горсту це не сподобалося: «Ви поставили мого батька на одну дошку з катами Голокосту. — Це, на його думку, було неправильно. — Тому я не бачу сенсу продовжувати».

Я думала про те, що Горст фактично став заручником тих самих щоденників своєї матері.

Він дав Сендсу доступ до архіву тому, що був переконаний: ці записи — про кохання, про вірність, про "милу" частину системи — зможуть реабілітувати Отто в очах суспільства.

Для нього батько був не архітектором Голокосту у Львові, а тим самим "Оттлем" зі сторінок маминого блокнота.

Жінка, що сидить біля мертвого тіла на вулиці Львівського гетто. 

Я читала попередню знакову працю Філіпа Сендса "Східно-Західна вулиця", де він досліджує витоки сучасного міжнародного права через біографії двох видатних юристів, вихідців зі Львова — Герша Лаутерпахта та Рафаеля Лемкіна. Саме вони ввели у світовий обіг терміни "злочини проти людяності" та "геноцид".

Філіп Сендс та його книги. На фото знизу: Отто Вехтер.

І ось тут виникає неймовірний, майже біблійний сюжет: Горст фон Вехтер сподівався, що Сендс, як серйозний дослідник, допоможе йому знайти докази "доброти" батька.

Але сталося навпаки: юридична безсторонність Сендса лише яскравіше підсвітила прірву між домашнім затишком Вехтерів і тими самими злочинами проти людяності, за які судили нацистів у Нюрнберзі.

Нацисти регулярно проводили так звані «акції», коли людей відстрілювали цілими будинками і часто просто на вулицях. Під час однієї із найбільших облав в червні 1942-ого за два дні у гетто розстріляли 6 тисяч осіб! 

Це виглядає як справжнє інтелектуальне засліплення: коли людина бачить факти, бачить цифри загиблих, але обирає вірити не документам трибуналів, а затишним сімейним спогадам про прогулянки та спільні сніданки. Це страшний урок того, як родинні міфи стають бронею, крізь яку не пробивається жодне каяття».

...Чому це важливо саме зараз? Бо ми знову бачимо, як агресор у Кремлі, день у день вбиваючи українців, намагається одягнути маску «звичайної людини».

Російські солдати записують відео про те, як вони люблять своїх дітей, а їхні дружини в соцмережах постять котиків і квіти, закликаючи «не змішувати політику з життям».

А кремлівські начальники розмірковують про права людини і захист російської культури.

Але приклад Шарлотти фон Вехтер доводить: приватне життя не є індульгенцією. Щире кохання до родини, або гордість своєю історією та культурою не скасовує участі в геноциді.

Можливо, справжня мораль полягає в тому, що зло не обов’язково виглядає як демон. Найчастіше воно виглядає як людина, що вранці п’є каву, вдень підписує розстрільні списки, а ввечері пише в щоденнику про те, який сьогодні був чудовий захід сонця.

Читайте також:

«Очі Мадяра», битва титанів та казки для Такера

"Громада" розповідає про важливі новини та злободенні теми, робить цікаві подкасти та яскраві відео про життя у громадах Харківського регіону, України та у світі.

Наша місія – просувати демократичні цінності, відповідальну журналістику та права людини.