Прозаїк Віктор Полянецький почав друкувати «шухлядне» вже після 1991 року

«Небо накондубасилося»  –  зрозумілий, хоч  і не щоденний вираз у рідному селі письменника Віктора Полянецького Капітанка Кіровоградської області, яке близько до Черкащини. Чули та іноді й зараз можуть сказати «накондубасилося»  і про хмари, і про сердиту людину на Слобожанщині, яку заселяли у 17 столітті «черкаси», тобто українці з-за Дніпра.

Південний Буг (Бог) напував ті землі, возносився дощовими хмарами. Небеса 15 жовтня 2026 року щедро кропили гостей Віктора Анатолійовича дорогою на Холодну гору. Там, у бібліотеці імені Квітки-Основ’яненка, і відбувся творчий вечір ювіляра.

Наш земляк (бо вихідець із Побужжя давно живе й працює у Харкові) – прихильник коротких прозових жанрів. Книжка Віктора Полянецького «Виливали криницю» об’єднала оповідання за останнє десятиліття. Ділився роздумами на своєму творчому вечорі: «Людські душі, як криниці,  їх теж треба тримати в чистоті. Ще прикмета є  –  коли довго немає дощу, то треба вилити криницю, і він піде».

Над Харковом і справді вилили бездонну криницю. Дощ не вщухав. Але у бібліотечній залі панувало збудження, ніби перед давно плановано прем’єрою, і це зізгрівало.

Поети і прозаїки, видавці і науковці,  журналісти і барди відгукнулися на запрошення ювіляра. Були тут і активні читачки й читачі бібліотеки, а ще – представники ветеранських організацій, бо ще й для ветеранської преси встигає писати Віктор Полянецький.

Стати на літературну стежку хлопцю із села Капітанка допомогли, за його словами, вчителі у школі. Обрав згодом для навчання культосвітучилище, устиг попрацювати актором  в театрі. Далі інститут культури в Харкові, робота директором кінотеатру «Парк», а захоплення творчістю привело на обласну літературну студію. Більше писав і публікував уже наприкінці ХХ століття – за незалежності  повідчиняв свої письменницькі шухляди. Друкувався в журналах і газетах України. Витримані  й перевірені публікаціями твори ставали книжками «На благо»,  «Доки серце болить».Рекомендації до Спілки дали прозаїк Іван Маслов, поети Степан Сапеляк і Анатолій Перерва. З останнім із згаданих ВікторПолянецький працював у Літературному музеї. Ще устиг побувати головним редактором галузевої газети «Южная магистраль».

За традицію зібрань не тільки років повномасштабки (але впродовж них особливо) вів творчу зустріч поет В’ячеслав Романовський. Він сказав: «Ми знайомі років 40. Його творчість стала за ці десятиліття прозою майстра. Зверніть увагу, яка в нього багата мова. Образна і метафорична. Проза Полянецького перекладається і видається окремими книжками різними мовами, зокрема, румунською. Є книжка,  надрукована для незрячих шрифтом Брайля.

Твори Полянецького рекомендовано у школі для позакласного читання. Їх цитують у дисертаціях і монографіях».

Говорячи про складність шляху від автора до читача, Романовський майже сумовито пожартував: «Колись я видав першу книжку віршів   –  купив меблі. Тепер хоч меблі продавай, щоб видати книжку» ( сміх у залі).

Більшість книжок Віктора Полянецького побачили світ у видавництві «Майдан», яке очолює голова Харківського осередку Національної Спілки письменників України Анатолій Стожук.

Про творчу манеру Віктора Анатолійовича виразно написано в Енциклопедії сучасної України:

Полянецький — продовжувач традицій реалістичної української прози. У творах зображує українське село кінця 20 ст., пострадянського періоду, де кожен має свої проблеми і плани, втрати й здобутки. Мистецьке письмо вирізняється кінематографічністю: оповідь складається з речень, кожне з яких є фразою, реплікою окремих персонажів (народною мовою, з лексичними знахідками), і цей монтаж думок, вигуків самовикриттів переростає в природний полілог.

Новинки від автора миттєво розійшлися на творчому вечорі.

Вишукана ручка для нових новел або й повістей – такий подарунок від друга і тезка Віктора Пінченка (див. головне фото до статті). Дружба їхня перевірена не тільки літературними дискусіями, у молодості  –  кінопрокатом (Пінченко ще старшокласником почав працювати кіномеханіком у селах рідної Нововодолажчини, а Полянецький керував кінотеатром «Парк» у центральному парку Харкова). Обоє  знаються на будівельній справі. Віктор Михайлович прочитав для ювіляра автобіографічного ліричного і водночас жартівливого вірша про спорудження дачі Полянецьких, де вони утепляли плівкою вікна і відпочивали на новісінькій «медовій підлозі».

Ще один гість – доктор філологічних наук Володимир Глущенко сказав:

«Вважаю справжню прозу справжньою поезією. Коли читаєш вашікнижки, це відчуваєш. Ваші рядки справді поетичні.

У ваших творах – мудрість і політ.

І ваше слово – то велика сила

А доброта, яка єднає світ,  

хай вам дарує поетичні крила».

Особливою частиною вечора стали фрагмент відеорозповіді ювіляра (запис Харківського обласного телебачення) і  програма обласного радіо з авторського циклу актора Анатолія Подорожка «Із улюбленого». Анатолій Васильович читав оповідання «Хата над кручею». Це звідти  «Небо кондубасилося, дощ сіявся». Віктор Полянецький пояснив аудиторії, чому обрав героїнями тварину – щуриху і сільську жінку. Не залякував, а душу виливав.Нещодавно був у рідному селі. Воно помирає, більшість знайомих  –  на цвинтарі, залишиться те село лише в книжках. 

1970 року він надрукував свою першу новелу.

«Українська літературна газета» цієї осені  опублікувала чергову новелу «У льотчики пішов би».Сюжет реалістичний і для наших днів – підліток знаходить міну і підривається на ній.

Оповідь іде від особи того хлопчака: «Коли б не війна, я б уже й сьомий клас закінчував. Та й чуб назад зачісую…«Я літатиму!» – кричу у вранішнє небо так голосно, що аж Демидишин  Барбос вибіг із подвір’я  і загавкав.  Несподіванка, бо цей пес, коли край треба, голосу не подає. Демидиха тільки з добродушності та поваги до свого вмерлого чоловіка, який привласнив цуценя, тримає пса на обійсті. А це, бач, розгавкався. Хати  як помолоділи!   Такі  чисті, вибілені, мов наречені. А як же.  Коли он у нас і глинище своє за селом, в ярку, глина там – біла-білісінька… Жінки  ще й призьби сажею підмазали  і смужки червоні підмалювали.   Тепер і  Тодику Хирлявому немає потреби до села приїжджати, а то тільки  й чути було його, горлання: «Кому червоної глини, кому червоної глини!»  І молодиці бігли купувати, бо без тієї підводки й хата не хата».

Без постійного ризику із боєприпасами, полишеними війною, і село не село. Знову кінематографічно виводить автор своїх читачів до неминучого, уже зрозумілого фіналу.  

Новела ніби гойдається між ваганнями хлопчака – узяти й розкрутити міну, знайдену в піску, чи повідомити дорослим. Його ж зовсім по-інше мама послала. Он уже й видивляється, де забарився.

«Аби ж той лише зривник одкрутився.  В міні того толу повно, треба лише в гарячій воді розтопити, то суміш і витече.

Таки гарний  день  видався, серцем відчуваю що сьогодні станеться щось особливе. А чому б не  особливе, коли в наше село  картину про льотчиків-винищувачів привезуть, і  Люба з Присілка прийде. Скажу їй, що вона подобається мені. Та хіба насмілюся?  Це вже коли в льотній формі приїду, з пагонами лейтенантськими, тоді може.

І оце міна… Треба обценьки в повітці взяти.  Це ж скільки риби черевом догори спливе. Ото мати радітиме.

Закрутка піддається – хруснула.

Літаки, сьогодні як найнялися, безперестанку злітають, тільки не видно, коли вони на посадку йдуть. Так  вже літати хочеться.

А перед очима Люба –  найгарніша од усіх.  На те  пісня із сільського гучномовця лине: «Пєрвим дєлом, пєрвим дєлом самольоти…»

Мати на вуглі хати з мискою вареників. Тільки  сонце  чомусь таке яскраве!..  І  згасло  раптом. Потемніло».

Були для ювіляра і рядки від однокурсниці вже університетської  – Олени Міщенко – з лейтмотивом «я дуже рада, що у мене у друзях є такий письменник. У творах нам таке все рідне. Нехай же творчість буде плідна».  

Додам і свою «заримовану картинку» для Віктора Анатолійовича.

***

Досі жовтолисто і горіхово.

Дикі гуси. Яблучка дубові.

Ти вже десь ладнаєш лижі, віхоло?

Лід і блиск залишаться у слові.

М’ячики чорнильні звуться галами.

Вигинають-виїдають листя дуба.

Гальського чорнила не надбали ми, 

щоб писати ним колюче слово «згуба».

Помічна молитва восени Димитрова.

 Скоро вже - Маланки й Василя.

Чорнобривцю в прихистку макітровім

 посміхається наморена земля. 

Відздригалася, та врешті відврожаїла,

 вклала спати їжаків і часники. 

Міцності хай сипле, а не жалю Вам. 

Гуси вирійні наткали Вам зірки.

«Вам вдалося торкнутися неба»,  – повторю метафору, почуту на вечорі.   

Читаймо земляків. Можливо, тоді повсякдення не буде таким «накондубасеним».

Усі фото в статті із особистого архіву Ірини Мироненко

Читайте також:

Всесвітній день сільської жінки нагадує про тих, хто дбає про землю й вирощує урожаї

Як балет і дощ «жнивували», а вірші й пісні «створювали» генератор

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

 Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

ТелеграмФейсбукІнстаграм