Сергій Дурашкін: «Зміни потрібні, бо й зрізаним квітам міняють воду у вазі»
Статтi | | 203 | Автор: Ірина Мироненко

Буклет про історію радіо. У центрі з радіоколегами журналіст Сергій Дурашкін. Колаж Ірини Мироненко
До дня народження Українського радіо – згадка про харківські радіодні
Багато років його представляли в ефірі саме так: «Перед мікрофоном автор програми, журналіст Сергій Дурашкін». І Сергій Сергійович вступав: «Де знайти такі слова, які б з усією правдою розповіли…»
У мене зберігся сценарій програми, яку підготувала 5 червня 2000 року до його 50-річчя. Намагалася правдиво розповідати про старшого колегу, який уже в радіодомі тоді не працював, але любив заходити, а після короткого обміну привітаннями неодмінно питав мене: «Ну, як там дірка від бублика?» Була то ніби наша з ним таємна формула, натяк на мій рядок «вставити б шпиці в бубличну дірку та й покотити лихо під гірку». Він не забував, що то був знятий з ефіру студентський вірш «Чаювання». Під заборону керівника редакції Євгена Каулька легкий (а комусь і легковажний) текст потрапив тому, що починався «Не вистачає цукру до чаю. Дівчині хлопця не вистачає». 80-ті ще тільки брали розгін. Дефіциту більшало. Євген Іванович обурювався: «Це що за натяки на труднощі в радянській економіці й торгівлі?! У Харкові справді цукру не вистачає зараз».

Стіннівки з колажами були традицією Харківського обласного радіо, мабуть, аж до ХХІ століття. На цьому фото з 80-х згадаю всіх «хористів». Від лівого краю в першому ряду – моя головна радіоняня Владлена Костенко, журналісти, у яких теж вчилася, – Галина Хлистун, Інна Погоріла, Роман Манів; другий ряд – Віра Гордєєва, Олександр Швець, Генрієтта Верба (вона першою брала в мене, школярки, коротеньке інтерв’ю, але встигла причарувати на все життя образом жінки з мікрофоном) і головний герой цієї розповіді Сергій Дурашкін.
2000-го року я писала у вступі до розмови із Сергієм Сергійовичем:
«Журналістика – найбільша домовленість людства. Порушуються угоди: від міждержавних (про вічний мир) до шлюбних (про вічну любов). Але ж колись світ домовився обмінюватися повідомленнями – на камінні, корі, папері. Порівнювати, піддавати сумнівам, знову й знову поспішати у цей відображений, трансформований через уяву іншого, мінливий світ».

Коли ми записували інтерв’ю, популярними були пісні у виконанні Віталія Білоножка. Фрагмент однієї з них звучав у передачі:
З літами важче любиться,
багато що прощається.
Аж ось вона та вулиця,
яка не забувається.
Такою вулицею для Сергія Дурашкіна була Чернишевська, а на ній – радіодім. У тій радіостудії ми й говорили. Сергій Сергійович згадував:
–З радіо я пов’язаний ще від шкільної радіогазети. Потім багатотиражка ХТЗ, Московський університет. Я 1950 року народження. Батьки познайомилися на фронті, у 1943-у побралися. Мабуть, тому в наших радіофільмах «Люди і час», які записували разом із журналісткою Світланою Забродоцькою, так багато фронтовиків. Мені подобається «Ветеранський вальс», який не раз звучав в обласному ефірі.
Додам, що тоді українських пісень про війну було значно менше. Згадується все той же Білоножко з піснею про перемогу: «Радіола у клубі грає. Біля клубу – старі й малі. Половина села гуляє, половина лежить в землі». Ці слова написав киянин Микола Луків, а «Ветеранський вальс» – харківський автор Леонід Гураль. 17-річним Леонід Леонтійович потрапив на фронт. Після закінчення війни кілька років працював кореспондентом у військовій газеті.
«Доки ходимо під небом, нам іще зустрітись треба».
Цей лейтмотив вальсу підсвідомо приводив з року в рік Сергія Дурашкіна до радіодому. Перекинутися словом з тими, з ким неодноразово виходив у цей радіодворик.

Зміни потрібні, бо й зрізаним квітам міняють воду у вазі
Ось так на зміну радіо прийшов журнал «Неведоміьй мир». Видання присвячене філософії, психології, езотериці, здоров'ю та загадкам Всесвіту. У ньому можна було прочитати оголошення про складання індивідуальних, молитовних і цілющих фонограм. Тоді Сергій Сергійович розповів про своє знайомство з двома Сергіями – піаністом і кларнетистом, вів їхній концерт джазових медитацій.
Тоді ще не були популярними вузлові ляльки або як їх часто називають – ляльки-мотанки. Але вже популяризували своєрідну лялькотерапію: зроби власноруч чимось схожу на себе ляльку і подумки перенеси на неї свої негаразди. Подумай, що це проблеми не в тебе, а в ляльки. Можливо, під впливом цієї практики Сергій Дурашкін написав новелу, де є образ: у жінки на долоні лежить крихітна лялька-лікарка, яка своєю м’якою ніжкою зачепила на пальці героїні оповіді новеньку весільну обручку.
На жаль, більше прози Сергія Дурашкіна я не читала. Знаю про існування його інтерв’ю у згаданому журналі з Аланом Чумаком, який заряджав пасами з телеекранів воду й мазі для легковірних глядачок, а часом і глядачів. Але цікавіше, що десь (наприклад у Державному архіві Харківської області, який щороку підбирав для своїх фондів важливі програми радіо) могла зберегтися розмова Сергія Сергійовича з повітряним асом Другої світової війни Іваном Кожедубом.
Записував він 1975 року репортаж із пробного пуску першого поїзда за місяць до офіційного відкриття Харківського метро. Секретар парткому підземки запросив Сергія Дурашкіна та ще кількох журналістів із головних видань області написати про ту першу поїздку.

Поважні гості з обкому партії та облвиконкому всілися у вагони, а тут зник струм на коліях. Голова облвиконкому Андрій Бездітко, в юності фронтовик, а після війни – агроном із заочною освітою, очолював область в найактивніші роки будівництва не лише метро, а й мікрорайонів Салтівки та Нових будинків. І тут за місяць до святкового пуску підземки, призначеного на 23 серпня, отакий «прокол». Бездітко «пішов у рознос» – лаявся і всіх розганяв. Дурашкін швиденько заховався в туалеті, а коли вже струм дали, тихцем приєднався до керівництва і вже в поїзді писав оптимістичні інтерв’ю про довгоочікуване метро. Отак мандрівка від Холодної гори до тодішнього Московського проспекту (нині станція «Турбоатом») склала кілька годин.

Як пишуть дослідники історії Харківського метро, на архітектурних конкурсах зазвичай обирався той проєкт станцій, оформлення якого було скромнішим. Так забракували оригінальні рішення відносно «Південного вокзалу» і «Радянської» (нині «Майдан Конституції»), обмежили декор «Центрального ринку». Але найбільшою втратою стала «Левада». Її стіни мали прикрасити керамічні плитки із зображенням польових трав, колосся і квітів. Проєкт ніби вже схвалили в Києві й навіть Москві, однак представникам харківської влади він не сподобався. Одних не влаштували волошки – «бур’яни на полях», інші шукали націоналістичні мотиви, а ще хтось заперечував проти кераміки. Отак станція, що могла стати однією з найкрасивіших в усьому тодішньому Союзі, втратила ошатне оздоблення, назву і нагадує досі хіба що глибини космосу.
Ще коли називалася вона «проспект Гагаріна», хоча поряд розташувалася залізнична станція «Левада», наш земляк Анатолій Перерва написав такого вірша.
***
В мільйоннім місті є давно метро,
І хмарочоси, і гримить естрада…
Мені ж тривожить душу, гріє кров
Ця назва світла й приязна — Левада.
Десь тут, де під асфальтами — земля,
Де станція із назвою такою,
Росла верба, і вабило здаля
Озерце, оповите осокою.
Пили тут воду (уявить берусь!)
Прапрадіди з криниці дзвінкової.
А ще раніш, йдучи у бій за Русь,
Відпочивали Ігореві вої.
Левадонько!Хоча тебе й нема,
Від тебе назва нам зосталась гарна.
Вона і не сліпа і не німа,
А значить, для нащадків — теж не марна.
Не вигадка чиновника, а суть
Землі цієї, що лишиться з нами.
О, скільки місць несправжній зміст несуть,
Невласними прикриті іменами!
Уміти донести справжній зміст простими словами – цьому вчилися ми, молодші, в радіодомі у старших та й у своїх ровесників також.

Довгий час тримався між вишнями у дворі пеньок із прибитою дощечкою, такий собі саморобний стільчик, врослий у траву. Кажуть, і Сергій Дурашкін любив на ньому присісти та писати сценарій. І заливалися синиці, як того дня влітку 2000-го, коли Сергій Сергійович приходив до мене на інтерв’ю. Тоді записала асоціацію: ця пташка нагадує журналістів 80-90-х років. Вони якщо вже бралися за тему, то ніби чіплялися кігтиками за гілку, – спробуй відірви. Непосидюча синичка, невибаглива і витривала, не розпитує про вирій журавлів, бо залишається на своїй, Богом даній землі. І цитувала я тоді Сергію Сергійовичу на його прохання свої студентські рядки, а він слухав із сумовитою посмішкою:
«Чистить синиця дзьоба об хвіртку.
Вставити б шпиці в бубличну дірку.
О`бід зробити з вербової гілки
Та й покотити лихо під гірку».
Слухайте також:
Радіотеатр Анатолія Подорожка у подкасті «Градусник». Проза Віктора Полянецького
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз