Про (не)довіру в Ізюмі після деокупації пише The Guardian

Telegram канал Балаклія Gromada Group

Facebook сторінка Балаклія Gromada Group

Джерело: ‘I’m not sure I fully trust anyone who stayed’: Ukrainian city split by suspicion a year after Russian retreat

Гнів через співпрацю з силами Путіна викликає глибокий розкол серед місцевих жителів в Ізюмі.

Часто, коли Костянтин Григоренко ходить вулицями Ізюма, він помічає людей, яких він підозрює у співпраці з росіянами під час п'ятимісячної окупації рідного міста минулого року.

Раніше, коли він бачив їх, відчув сильний сплеск емоцій. Тепер він намагається зберегти свою енергію та нерви і ігнорує їх. "Ці люди ходять по місту, живуть серед нас, вони думають, що ні в чому не винні. Але я вважаю, що вони злочинці і повинні сісти в тюрму", – зазначає головний редактор місцевої щотижневої газети "Обрії Ізюмщини" Костянтин Григоренко.

Понад рік минув після відступу росіян з Ізюма, більша частина міста все ще в руїнах. Понад 5000 приватних і 120 багатоквартирних будинків були пошкоджені або зруйновані. Школи, мости та інша критична інфраструктура не функціонують.

"Ремонтні роботи займуть десятиліття, і це лише за абсолютно кращого сценарію", – зазначив мер міста Валерій Марченко в інтерв'ю у своєму тимчасовому офісі. Стара офісна будівля, як і значна частина центру Ізюма, залишається потрошеною.

Разом з матеріальними втратами 160 днів російської окупації залишили підступну психологічну спадщину. На це натякає номер телефону, замазаний на стінах усього міста білою фарбою. Це номер гарячої лінії української служби безпеки (СБУ), запрошення надати інформацію про те, чим займалися мешканці міста у темні дні окупації.

Наразі СБУ порушила справи проти 30 осіб в Ізюмі за колабораціонізм, направила до суду 24 обвинувальні акти, – йдеться в повідомленні відомства. Деякі люди, включаючи директора школи, який погодився співпрацювати з росіянами, перебувають під вартою в очікуванні суду. Але ніхто не сумнівається, що понад 30 місцевих жителів допомагали росіянам керувати містом.

"Не всіх заарештували. Деякі з них втекли, інші все ще у місті. Наші закони до цього не адаптовані, юридично їх ні в чому не можна звинувачувати, хоча вони співпрацювали", – зазначає очільник міста Валерій Марченко.

Як флегматичний місцевий політик, який нечасто присутній у  ефірі, Марченко розповів, що розуміє людей, які допомагали надавати важливі послуги місту під час окупації. Але він не може пробачити вчителів, які погодилися викладати за російською навчальною програмою. «Якщо вони були готові сказати нашим дітям, що України ніколи не існувало, вони більше ніколи не повинні працювати», – зазначив він.

Де повинні бути проведені юридичні лінії, які визначають колаборацію, і який масштаб покарань за це має бути – одне з найбільш чутливих питань для України сьогодні. Це дилема, з якою європейцям не доводилося стикатися в таких масштабах після Другої світової війни, і вона стане ще більш актуальною, якщо українській армії вдасться звільнити ще більше території від російських окупантів.

У такому місті, як Ізюм, це питання особливо болюче. З довоєнним населенням близько 50000 осіб існує максимум два ступені поділу між більшістю жителів. Чутки поширюються, звинувачення летять. Коли валерій Марченко чи Костянтин Григоренко говорять про колаборантів, які вільно ходять вулицями, вони мають на увазі конкретних осіб, а не абстрактну статистику.

Ситуація загострюється через ще один соціальний розрив, який стався впродовж останніх двох років: розрив між тими, хто виїхав в інші куточки України або за кордон до окупації, і тими, хто залишився.

Марченко та його адміністрація в період окупації міста російськими військами перебували на підконтрольній Україні території, у годині їзди від Ізюма. Це рішення багато місцевих жителів вважають невиконанням обов'язків. «Капітан повинен покинути корабель останнім, замість цього він нашкодив, як щур, і залишив нас усіх потонути», – шипить одна літня жінка, тягнучи пакунок продовольчої допомоги центральною площею.

Марченко звик до такого звинувачення, а на питання щодо нього відповів зітханням: «Ми були б або вбиті, або змушені співпрацювати, якби залишилися», – зазначає він втомлено.

Залишається взаємна недовіра між тими, хто залишився в окупації і тими, хто вчасно виїхав з міста. Ті, що залишилися, обурюються тим, що влада покинула їх. Ті ж, хто виїхав, із підозрою ставляться до тих, хто перебував у місті. Кожна людина може бути ненадійним оповідачем, кожна історія може бути розказана у різний спосіб.

«Якщо бути чесним, я не впевнений, чи повністю довіряю будь-кому, хто залишився», – зізнається Григоренко.

Коли на початку березня минулого року стало зрозуміло, що Україна не зможе утримати Ізюм, Костянтин Григоренко зібрав кілька речей і вирушив за межі міста до приходу росіян разом з тисячами інших ізюмчан. Наступні місяці він провів на заході України, публікуючи онлайн-оновлення для "Обріїв Ізюмщини"щоразу, коли отримував нову інформацію від щойно евакуйованих земляків або з російських Telegram-каналів.

(продовження буде).

Переклад з англійської: Леся Дашко.

Читайте також:

Зміни в роботі автобусного маршруту «Підсобне – Райлікарня»

З Міжнародною організацією з міграції співпрацює Балаклійська громада

Telegram канал Балаклія Gromada Group

Facebook сторінка Балаклія Gromada Group